Зустріч.

— З тобою часто трапляється, що ти просто поринаєш у насолоду?

— Мрія – ось моя насолода, — сказала, Єва ледь торкнувшись губами до кружки з вже холодним чаєм.

Ось вона, та мить. Вона нестерпно прекрасна. Мить, коли я зрозумів, що нас пов’язує дещо більше, ніж таємничі погляди на трамвайній зупинці. Ця дівчина чарувала мене кожного ранку по дорозі на роботу. Коли я зустрів її вперше, то не вірив, що таке щастя може трапитись ще раз. Я був впевнений, що та мила наївність, про яку я не міг не думати, проводжаючи поглядом трамвай, буде відзначатися у пам’яті тільки картинкою з минулого.

Єва… Це ім’я звучало в моїй свідомості як щось небесне і нереальне, щось прекрасне і недоступне.

— Мрія? – запитав я. Сліпуча краса затуманила мій розум, і я не усвідомлював, наскільки глибокі слова цієї тендітної особи.

— Це те, чим треба жити…

Жити. Яке прекрасне слово, коли воно асоціюється з нею.

— Жити кожним днем, — вона продовжила. – Жити кожною краплиною сліз і радості, жити надією у те, що мрія – це реальність, вона поруч.

Небесна. Це створіння не може бути з цього світу. Я хочу жити нею!

— Життя – це радість, — я підловив її слова, маючи надію, що попрямував у вірному напрямку.

— Життя – це не радість, — ну, не зовсім у вірному… — Життя – це звалище розчарувань, через яке треба переступати. Жити з радістю можна, але життя – це не радість.

— Тоді навчи мене так жити!

Я ніби вистрибнув у повітря, відчувши на мить себе птахом. Я хотів забрати її з собою і полетіти у далечінь, я хотів врятуватися від цього бруду, але не сам, не сам! З нею!

Я відчував себе божевільним, але до всіх питань, що стосувалися її, ставився абсолютно адекватно. Рятівниця!

— Ти навчишся! Я обіцяю.

З її уст слова линути так щиро, що не повірити у них було неможливо. Ця істота не здатна на брехню.

Я розглядав її тіло, яке було таке тендітне, що здавалось, ніби зараз розчиниться у просторі, і я її втрачу. Темно-руде хвилясте волосся і янгольська посмішка. Я вдихав аромат свіжих парфумів так, ніби це був аромат всього життя. Я тонув у її погляді, я тонув у ній.

Кожне її слово звучало, як звук симфонії, такої прекрасної і чаруючої. І я не міг не вслухатися у ці слова, які для будь-кого іншого могли б стати нісенітницею. Для мене це були слова істини.

— Тож часто ти мрієш? – запитав я, вхопившись за те, що не міг викинути з голови.

Єва підняла голову, і я побачив, як у її очах запалав вогонь, ніби слова, які я сказав, означали для неї усе.

— Багато хто каже, що не можна жити мрією, але це не так, тому що коли так думати, то мрія так і залишатиметься всього лиш мрією, і тільки справжні мрійники уміють втілювати її у життя.

— Тоді це вже не мрія, а мета, — зауважив я, маючи надію на те, що не припустився помилки, зробивши подібне заперечення.

Але Єва була непохитною і водночас розуміючою. Вона знову зробила невеликий ковток того ж холодного чаю, ніби навмисно роблячи паузу для роздумів, але я чудово розумів, що насправді відповідь на моє твердження одразу ж з’явилася у голові цієї кмітливої мрійливої особистості.

— Мета… — знову пауза. – Мета – це те, до чого прямуєш, що плануєш до деталей, не відступаючи від цілі. Це те, що бачиш на горизонті і впевнено крокуєш, долаючи перешкоди, щоразу наближаючись все ближче і ближче. А мрія – це мрія. Саме слово каже за себе. Мріяти можна про, здавалось, недосяжне, хоч насправді воно близько, зовсім близько.

Я розумів ці слова по-своєму. Моя мрія сиділа поруч зі мною по інший бік маленького столика у місцевому ресторанчику. Моя мрія також здавалась недосяжною і зараз здається, але вона близько! Вона у кількох сантиметрах від мене, а я не можу зібратися з духом навіть, щоб взяти її за руку. Але ж вона близько, справді близько!

Це мій шанс. Довга пауза, і її погляд спрямований на мене, такого звичайного і земного. Це мій шанс забути про слова і перейти до дій. Ось тут зараз візьми її за руку, покажи, що відчуваєш, як ставишся до неї. Зараз! Не гай часу! От, вона вже, мабуть, думає, що я цілковитий телепень, бо навіть не можу доповнити бесіду власною думкою. Я хочу, повір, хочу, але ще більшим телепнем я буду, якщо упущу цей момент!

— Хоч в тебе може бути власна думка, — продовжила Єва.

І ось момент втрачено. Дідько!
Я ж думаю так, як і ти, просто мені мову віднімає, коли розумію, що мої слова лишень переривають звук мелодії твого зворушливого голосу.

— У мене зазвичай є власна думка щодо більшості речей, — почав відповідати я, намагаючись не розкривати всі карти одразу. – Але тут я тебе підтримую.

Про що ми власне говорили? А, мрія.

Знову пауза. Вона мило посміхається, і я знову тону.

— Мені здається: ми вже засиділися, — заметушилася Єва.

Це були слова, що символізували завершення. Я ридав всередині. Тільки не це!

— Хіба? – непохитно запитав я.

— Уже пізня година, зазначила вона, поглядаючи на годинник. — Мені час додому. Думаю, тобі також.

Якщо удома будеш чекати ти, то звісно.

— Мабуть. Я втратив відлік часу. Але нам справді пора уже.

Навіщо брехати! Навіщо?

Вона почала повільно підніматись, я подав їй пальто і допоміг одягнути. Потім розрахувався, і ми покинули приміщення.

В той момент я зрозумів, що це ще не кінець: попереду ще дорога додому, попереду ще маса моментів, коли я зможу почути її милий сміх і, можливо, наважусь взяти її за руку, і це стане тільки початком. Ось воно! Те, про що говорила Єва. Ось, що означає мріяти!

Зустріч.: 1 комментарий

Обсуждение закрыто.