Настане день, і ти мене спитаєш:
«Чом іншому ти серце віддала?»
Але, мій милий, ти всього не знаєш,
І того, що я в ньому віднайшла.
В той час, коли я в тишині ридала
Від сказаних тобою грубих слів,
Із ним я тиху радість розділяла
Й незаймані хвилини почуттів.
В той час, коли мені забути
Хотілось твій гнівливий крик,
Із ним я лиш звикала чути,
Що він до цього раю ще не звик.
І ти, і він відносили нас в вічність,
Але для кожного вона була своя.
Бо ти мені завжди казав: «Не вір в це»,
А він кричав «Моя! Моя! Моя!»
І знаєш: лити сліз я вже не буду,
Хоч думала, що люблю лиш тебе.
Бо мить ту я ніколи не забуду,
Коли із ним я віднайшла себе.