Мій вірний друже!

Ти став моїм найбільшим подарунком,
Коли мій тато в кошику тебе приніс.
В невтішні дні ти був єдиним порятунком:
Клапаті вуха і слизький чорнявий ніс.

Я пам’ятаю, як колись бігла зі школи,
Щоб ти мене на виході зустрів.
Про твою зраду не було ніколи й мови,
Бо ти ж то і образитись не вмів.

Ти виробляв завжди такі кумедні речі.
Але й без цього в тебе було безлічі заслуг.
Вискакував зрання завжди на мої плечі,
Мій розуміючий найкращий милий друг!

Ти ревнував мене до кожної людини,
Коли не було в мене часу вже на нас.
Ти цінував усі не втрачені разом хвилини,
Але проходив наш дорогоцінний час.

Ти сумував ночами, лаючи без ласки,
Не раз і не заплющивши очей.
Вже пізно, але я прошу тебе, будь ласка,
Вернись в одну із тих недоспаних ночей.

І я прийду! І ти мені зрадієш,
Й згадаєш, як колись дуріли ми,
І ніжним дотиком чола мене зігрієш,
Як грів колись в обіймах лютої зими.

Поклич ще раз! Мій милий вірний друже!
Як жаль, що не вернеться та зима,
Бо я побачити тебе так хочу дуже!
Та друга мого в світі вже нема.

Зустріч.

— З тобою часто трапляється, що ти просто поринаєш у насолоду?

— Мрія – ось моя насолода, — сказала, Єва ледь торкнувшись губами до кружки з вже холодним чаєм.

Ось вона, та мить. Вона нестерпно прекрасна. Мить, коли я зрозумів, що нас пов’язує дещо більше, ніж таємничі погляди на трамвайній зупинці. Ця дівчина чарувала мене кожного ранку по дорозі на роботу. Коли я зустрів її вперше, то не вірив, що таке щастя може трапитись ще раз. Я був впевнений, що та мила наївність, про яку я не міг не думати, проводжаючи поглядом трамвай, буде відзначатися у пам’яті тільки картинкою з минулого.

Єва… Це ім’я звучало в моїй свідомості як щось небесне і нереальне, щось прекрасне і недоступне.

— Мрія? – запитав я. Сліпуча краса затуманила мій розум, і я не усвідомлював, наскільки глибокі слова цієї тендітної особи.

— Це те, чим треба жити…

Жити. Яке прекрасне слово, коли воно асоціюється з нею.

— Жити кожним днем, — вона продовжила. – Жити кожною краплиною сліз і радості, жити надією у те, що мрія – це реальність, вона поруч.

Небесна. Це створіння не може бути з цього світу. Я хочу жити нею!

— Життя – це радість, — я підловив її слова, маючи надію, що попрямував у вірному напрямку.

— Життя – це не радість, — ну, не зовсім у вірному… — Життя – це звалище розчарувань, через яке треба переступати. Жити з радістю можна, але життя – це не радість.

— Тоді навчи мене так жити!

Я ніби вистрибнув у повітря, відчувши на мить себе птахом. Я хотів забрати її з собою і полетіти у далечінь, я хотів врятуватися від цього бруду, але не сам, не сам! З нею!

Я відчував себе божевільним, але до всіх питань, що стосувалися її, ставився абсолютно адекватно. Рятівниця!

— Ти навчишся! Я обіцяю.

З її уст слова линути так щиро, що не повірити у них було неможливо. Ця істота не здатна на брехню.

Я розглядав її тіло, яке було таке тендітне, що здавалось, ніби зараз розчиниться у просторі, і я її втрачу. Темно-руде хвилясте волосся і янгольська посмішка. Я вдихав аромат свіжих парфумів так, ніби це був аромат всього життя. Я тонув у її погляді, я тонув у ній.

Кожне її слово звучало, як звук симфонії, такої прекрасної і чаруючої. І я не міг не вслухатися у ці слова, які для будь-кого іншого могли б стати нісенітницею. Для мене це були слова істини.

— Тож часто ти мрієш? – запитав я, вхопившись за те, що не міг викинути з голови.

Єва підняла голову, і я побачив, як у її очах запалав вогонь, ніби слова, які я сказав, означали для неї усе.

— Багато хто каже, що не можна жити мрією, але це не так, тому що коли так думати, то мрія так і залишатиметься всього лиш мрією, і тільки справжні мрійники уміють втілювати її у життя.

— Тоді це вже не мрія, а мета, — зауважив я, маючи надію на те, що не припустився помилки, зробивши подібне заперечення.

Але Єва була непохитною і водночас розуміючою. Вона знову зробила невеликий ковток того ж холодного чаю, ніби навмисно роблячи паузу для роздумів, але я чудово розумів, що насправді відповідь на моє твердження одразу ж з’явилася у голові цієї кмітливої мрійливої особистості.

— Мета… — знову пауза. – Мета – це те, до чого прямуєш, що плануєш до деталей, не відступаючи від цілі. Це те, що бачиш на горизонті і впевнено крокуєш, долаючи перешкоди, щоразу наближаючись все ближче і ближче. А мрія – це мрія. Саме слово каже за себе. Мріяти можна про, здавалось, недосяжне, хоч насправді воно близько, зовсім близько.

Я розумів ці слова по-своєму. Моя мрія сиділа поруч зі мною по інший бік маленького столика у місцевому ресторанчику. Моя мрія також здавалась недосяжною і зараз здається, але вона близько! Вона у кількох сантиметрах від мене, а я не можу зібратися з духом навіть, щоб взяти її за руку. Але ж вона близько, справді близько!

Це мій шанс. Довга пауза, і її погляд спрямований на мене, такого звичайного і земного. Це мій шанс забути про слова і перейти до дій. Ось тут зараз візьми її за руку, покажи, що відчуваєш, як ставишся до неї. Зараз! Не гай часу! От, вона вже, мабуть, думає, що я цілковитий телепень, бо навіть не можу доповнити бесіду власною думкою. Я хочу, повір, хочу, але ще більшим телепнем я буду, якщо упущу цей момент!

— Хоч в тебе може бути власна думка, — продовжила Єва.

І ось момент втрачено. Дідько!
Я ж думаю так, як і ти, просто мені мову віднімає, коли розумію, що мої слова лишень переривають звук мелодії твого зворушливого голосу.

— У мене зазвичай є власна думка щодо більшості речей, — почав відповідати я, намагаючись не розкривати всі карти одразу. – Але тут я тебе підтримую.

Про що ми власне говорили? А, мрія.

Знову пауза. Вона мило посміхається, і я знову тону.

— Мені здається: ми вже засиділися, — заметушилася Єва.

Це були слова, що символізували завершення. Я ридав всередині. Тільки не це!

— Хіба? – непохитно запитав я.

— Уже пізня година, зазначила вона, поглядаючи на годинник. — Мені час додому. Думаю, тобі також.

Якщо удома будеш чекати ти, то звісно.

— Мабуть. Я втратив відлік часу. Але нам справді пора уже.

Навіщо брехати! Навіщо?

Вона почала повільно підніматись, я подав їй пальто і допоміг одягнути. Потім розрахувався, і ми покинули приміщення.

В той момент я зрозумів, що це ще не кінець: попереду ще дорога додому, попереду ще маса моментів, коли я зможу почути її милий сміх і, можливо, наважусь взяти її за руку, і це стане тільки початком. Ось воно! Те, про що говорила Єва. Ось, що означає мріяти!

Настане день

Настане день, і ти мене спитаєш:

«Чом іншому ти серце віддала?»

Але, мій милий, ти всього не знаєш,

І того, що я в ньому віднайшла.

 

 

В той час, коли я в тишині ридала

Від сказаних тобою грубих слів,

Із ним я тиху радість розділяла

Й незаймані хвилини почуттів.

 

 

В той час, коли мені забути

Хотілось твій гнівливий крик,

Із ним я лиш звикала чути,

Що він до цього раю ще не звик.

 

 

І ти, і він відносили нас в вічність,

Але для кожного вона була своя.

Бо ти мені завжди казав: «Не вір в це»,

А він кричав «Моя! Моя! Моя!»

 

 

І знаєш: лити сліз я вже не буду,

Хоч думала, що люблю лиш тебе.

Бо мить ту я ніколи не забуду,

Коли із ним я віднайшла себе.

Відпусти цей терпкий дотик до серця

Відпусти мене, прошу,

В тихий день, в безсмертні ночі.

Я лиш спогад залишу,

І почервонілі очі.


Відпусти у іншу путь,

Де нема розчарування.

Не тримай, а все забудь,

Залишивши лиш зітхання.


Зрозумій, що час пройшов,

Як до серця ти торкнувся.

Та для чого ж ти ішов,

Якщо заново вернувся?

 

Тож прошу я: відпусти!

Попри те, що відчуваєш,

Бо не зможу й я піти,

Коли ти мене тримаєш.

Повноцінно жити

Любити? Як боляче жити у тьмі,
Коли почуття не взаємні.
Жаліти? Жаліти себе у пітьмі –
Для кого ж це буде приємно!

Я вмію боротись, але не за це.
Наївно надіятись – нащо?
Я вмію здаватися, але не так:
Не здамся. Ніколи. Нізащо.

І я крокувала дорогам в даль,
Шукаючи в натовпі лиця.
Які бодай схожі на нього. Нехай
Це скоро уже припиниться.

І це припинилось. Так скоро пройшло
Усе, що тоді відчувала.
І як тепер жити? Навіщо? На що?
Що так усе буде – не знала.

Тепер я живу, як і кожен дурак,
Немовби і жити вже гидко,
Бо все на цім світі вже стало не так,
Що хочу забратися швидко.

Любити? Як добре любити когось.
Жаліти себе більш не стану.
Забути? Як прикро забути про щось.
Я міряти знов перестану

Як жаль! Так хотіла забути усе
Й навчитися заново жити.
Та справжнім життям з нас ніхто не живе,
Якщо він не вміє любити!

Забути важче, ніж не починати

Забудь про домисли і нездійсненні мрії,
Забудь про докори й про незабутий сон.
Ти ще погасиш якось полум’я надії
Й повернешся у дійсність, де ви не разом.

Як линуть сльози – ти поплач, не бійся
Зануритись у вирій почуттів.
Та розчаруєшся, якщо не припиниш це,
І не пробачиш собі слова « не зумів».

Ти зрозумій, що подвиг – не мовчати,
А усвідомлювати слова грізний дух.
Забути важче, ніж не починати,
Але лиш в цьому мужність вільних рук.

Не смій любити те, чого немає,
І переховувати в серці чужий бруд,
Люби лиш те, що вік не засинає,
Цінуй те, що рятує від заблуд.

Так мало бути

Ти запевняєш у нестримних почуттях
Й, що не кидаєш слів на вітер, як попало,
Але ж я знаю, що колись не тільки в снах
Із твоїх уст «люблю» уже не раз лунало.

Ти з пристрастю вникаєш у мій погляд –
Нехай цей спогад пам’ять збереже.
Та я боюсь, що разом з ним ти поряд
Ще бачиш тобі зовсім не чуже.

Ми реготали, ніби зовсім не забули,
Як у дитинство проникати навмання. 
Але я знаю, що колись таке вже було,
Усе так само, але тут була не я.

Я відчиняла вже відкриті двері,
Та ти мене усе одно впустив.
Я вірю, що слова твої є справді щирі,
Бо ти був першим, хто мої відкрив.

Не намагайся приховати ясне
І самосуду, прошу, не чини.
Любов моя знайшлась тобі не вчасно,
І тут немає нашої вини.

Не переймайся, так все мало бути,
Й життя уже нічого не верне.
Я знаю: ти не зміг забути.
Бо я так само якось в погляду чужого
Не зможу не побачити тебе.