Якби…

В житті завжди з’являється багато «якби». Ті миті вразливості і невизначеності, котрі змушують замислитись над тим, що могло б бути, якби… А найголовніше те, що подібне питання ми задаємо собі настільки часто, настільки звикли до подібних думок, що кожна з них вже така буденна і звичайна, що нерідко й до завершення свого не доживає.

Якби… Часто воно лунає, починаючи з «якби я сьогодні встала швидше» і закінчуючи «якби мене не було». Якби я вчилася наполегливіше, якби я думала про наслідки більше, якби я не зациклювалася на непотрібному, якби не боялася, якби робила все так, як сама того хочу, якби я не зважала на думку інших, якби… якби… якби… якби…

А що як позбавитися того «якби»? Що як перестати думати і почати діяти? Чому всі так бояться цього? Чому все має бути так, як воно має бути? Чому так є, якщо стільки людей незадоволені цим «буттям»? Жити – це те, що нам приписано. Жити! А не пробувати дні за давно пройденою кимось схемкою, навіяним кимось шляхом і думками. Жити, а не існувати, бо так роблять всі.

Чому люди так бояться виділятися? Чому всім набагато легше бути частиною натовпу, а не тою «білою вороною» при чому у кращому значенні цих слів. А знаєте, чому? Тому що пролунало слово «легше», не «цікавіше», не «краще», не «веселіше», а «легше» — те, до чого всі так звикли. Для чого шукати важкі шляхи? А й справді: для чого, якщо більша частина нашого життя вже давно продумана: школа, університет, робота, одруження, діти, внуки, крапка — ну особливістю всіх є те, що в кожного інший порядок. Ніхто не каже, що у цьому всьому немає сенсу, адже чому ж тоді всі так живуть і стверджують, що вони щасливі. Ні, ніхто не заперечує того, що подібне життя варте того, щоб його прожити. Але чому так, як всі? Чому не по-іншому? Чому? Чому? Чому? Чому ти стверджуєш, що тобі все не подобається, але продовжуєш ось те «все»?

Задумались? Я теж. Більшість з цих «чому» я задаю собі кожного дня і разом з цими «чому» іду в університет, висиджую (у найбільш прямому сенсі цього слова) пари, тішусь їх закінченню і чимдуж поспішаю додому. А що вдома? Для чого я так поспішала? Звісно, вдома ж рідний куточок, в якому ти неймовірним чином проводиш отой час після нуднезних пар: обідаєш, сидиш за комп’ютером у невід’ємному вже від тебе світі Інтернету… ну власне і все.  І так кожного дня. Кожного! І все, що залишається, — це задавати собі ось ті «чому», щоб хоч якось виправдати суть власного існування.

Занадто пасивний розгляд усього? Можливо. Адже навіть тут, у цій буденності, так багато моментів радості, щастя, розуміння, що поруч ті, хто тебе любить, підтримає і не дасть впасти. Ось воно! Те, чому ми, навіть задаючись чималою кількістю запитань, продовжуємо жити так, як і жили, бо все-таки щось у цьому всьому та й є. Відчувати задоволення від спонтанних рішень, вчинків, від того, що ходиш по секондхендам, жалієш грошей на трамвай, витрачаєш останні гроші на те, про що потім і жалкувати можеш, але ти це робиш. Чому? Бо воно все вже не таке буденне, не таке звичайне, не таке правильне.

Шукати кращий бік медалі у всьому – ось, що залишається. Навіть якщо ти тримаєш в руках не медаль, а клубок із десятками шматків ниток, і тобі треба знайти найдовший чи найкоротший, найяскравіший чи найтонший… Шукайте. Шукайте найкраще у житті, бо тільки тоді зможете зрозуміти, що воно справді варте того, щоб його проживати!