Що дівчатам подобається у хлопцях

Якось один мій друг запитав мене, що дівчатам найбільше подобається у хлопцях. Ну, звісно, це питання достатньо індивідуальне, якщо не звертати увагу на звичайні, я б навіть сказала елементарні речі.

Ну говорити тут про таке, як доброта, чесність, мудрість і т. д. не має великого сенсу, оскільки воно, так сказати, і так ясно. Але що ж таке особливе привертає увагу в прекрасної половини людства?

Що ж, коли мені задали це питання, першою рисою, яку я змогла виділити, було те, коли пацан може захистити як себе, так і дівчину. Коли ти розумієш, тобто він дає тобі зрозуміти, що може постояти за вас двох або хоча б зробить все для цього. Ніколи не дасть тебе в обіду.

Я, звісно не можу сказати, що то вимога до кожного хлопця, але блін капець подобається бачити перед собою мужика, а не розмазню.

Подобається, коли хлопець виділяє тебе з-поміж інших, натякає про твою особливість, але при цьому не перегинає планку. Дуже важливо у прояві уваги знайти золоту серединку.

Почуття гумору. То така річ, котра завжди буде приємною. Завжди краще, коли хлопець вміє змусити дівчину посміхнутись, а то й відверто реготати. Але в цьому також треба мати міру. Жити «на приколі» може й зручно і легко, але іноді потрібний є і серйозний підхід до тої чи іншої ситуації. Коли ти розумієш, що з цією людиною під час розмови можна розкрити й серйозні теми, саме в такі моменти починаєш відчувати, що можеш відкритись їй.

Зовнішність? Ну ясно, що на перший погляд абсолютно всі звертають на неї увагу. Але коли починаєш ближче спілкуватись з хлопцем, а він не дуже гарний, припустим, то якшо він тобі стає справді цікавим, зовнішність вже не грає такої ролі.

Але я б підмітила одну річ. Гарні хлопці, вони й самі знають, що є такі, тому при цьому, звісно, у них виникає впевненість у собі (прихована, я не говорю про самолюбство). Ось ця впевненість і захоплює дівчат може й більше, ніж сама краса.

Ми любимо. коли ви переживаєте за нас, коли сваритесь, якщо ми не одягнули шапку чи не поїли, коли цілуєте наніч у щоку. Нам подобається почувати себе дитиною поруч з вами, такою беззахисною і слабкою, навіть якщо насправді ми сильні, бо ми знаєм що нас є кому захистити. Ми любимо, коли нас носять на руках, хоч і викрикаємо при цьому: «Постав мене, я важка!». Ми любимо, коли ви стараєтесь заради нас. Коли пробуєте приготувати щось їсти, навіть якщо це у вас абсолютно не виходить. Ми цінуємо самі старання. а не результат. Ми любимо, коли ви нас ревнуєте, але при цьому довіряєте нам. Ми любимо вас, бо як же вас можна не любити!

 

Коли все встигло змінитись. Пацани, звертаюсь особливо до вас.

Мене дуже хвилює сьогоднішня ситуація.

Все зараз супроводжується інтернетом, віртуальним спілкуванням, знайомствами. І хоча я впринципі також частина цього віртуального життя, але де поділись ті часи, коли все відбувалось уживу? Коли доводилось бачити усмішки людини, з якою познайомився чи спілкуєшся, а не смайлики, навіть не підозрюючи, який насправді вираз обличчя у людини по той бік екрану. Коли не треба було здогадуватись, що саме малось на увазі під тими чи іншими словами, бо інтонація передавала би кожну деталь сказаного. Коли замість розділових знаків і розривів мім словами, яскравість у очах і невинний сміх. Коли не можна не відписати, і ти не думаєш над відповіддю, вдаючи, що не прочитав повідомлення, а зразу відповідаєш, і ця відповідь є щирою і зразу ж характеризує людину з того правдивого боку, а не вигаданого, награного.

Чи повернеться той час, коли хлопці чекали під вікнами, щоб побачити дівчину, дізнавались про неї інформацію у друзів чи родичів, а не переглядаючи записи, які їй сподобались, статуси і фотографії, роблячи з цього власні висновки. Куди все поділося?

Зразу виникає думка, що і дівчата зараз не ті, з котрими можна познайомитись на вулиці, в універі на зупинці і т.п., що у них зразу появляється думка типу «що він від мене хоче?»

Люди вже не ті. Так, іноді з’являється така думка. Проте хіба мало випадків, коли хтось насправді знайомиться? Та мало, але…

Зважаючи на сучасні методи знайомства: оці «мяв», за яке хочеться зразу з коліна дати. Коли представники «сильної» статі зрозуміють, що дівчині не подобається, коли їй киць-киць-кицяють!

Так, я розумію, коли приходить пацан і використовує звичайні фрази там: привіт, я Андрій і бла-бла, це теж не завжди супроводжується позитивною відповіддю. Та іноді потрібний трохи цікавіший підхід до знайомства, хоча для багатьох і звичайний сайдьот, особливо коли зразу понятно, шо пацан нормальний.

Але коли ти йдеш, а попри тебе хтось викрикує чи просто каже: о яка краля! чи блін яка класна дівчина (навіть не важливо які слова при цьому підібрані), невже пацани думають, шо вона в той же момент обернеться, втішиться і повіситься їм на шию. І як бісить, якщо пацани свистять, коли ти йдеш!

Тому милі наші хлопці, одумайтесь. Ніхто не вимагає від вас бути принцом на білому коні. Ми вже давно забули про подібні мрії так, ніби їх і ніколи не існувало. Але ж елементарна вихованість, непередбачуваність, особливість повинні бути. Не переставайте дивувати дівчат: чи це кохана жінка, чи звичайна перехожа, яка сподобалась з першого погляду. Додайте щось нове у спілкування і побачете, що і вас спіткне щось особливе.

Страх

Назвіть слово, про яке неодноразово замислювались, але не часто казали вголос. Смерть… Кожен звук пройнятий чимось вражаючим. Ніби це слово несе за собою не те щоб страх, а щось надто інше.

Але що ж це? Як воно – вмирати?

Скажіть, що ви ніколи про це не задумувались, і я миттєво визначу, хто справжнісінький брехун.

Кажуть, в останні миті смерті перед очима постають найбільш незабутні картинки з життя. Невже ви справді думаєте, що людина, яка знаходиться на волосинці від смерті, буде мати якраз достатньо часу, щоб згадати минуле. Та це момент, коли тільки-но з’являється остання надія, і повірте: будь-хто не згає часу, щоб вчепитися у неї з останніх сил. Мабуть, ви зараз згадали тих, хто готовий до цього очевидного завершення. Тих, чия доля була вирішена вже заздалегідь, і останні проблиски надії згасли вже давно. Не вірте тому, що вони змирились. Вглибині душі кожен з них чекає на чудо. На те, що гірка правда випустить їх зі своїх обіймів і прийде своєрідне світло.

Схоже, мова вже зайшла не про те неминуче завершення, а про надію. Але жоден з вас, мабуть, і не здогадувався, який величезний зв’язок мають ці два поняття.

Хочете запитати мене, що я знаю про смерть? Абсолютно нічого. Але зі мною також траплялись речі, які освітлювали затемнення в думках і давали пояснення на певні питання.

Я не розкажу вам нічого нового. Якщо ви чекали якогось грандіозного відкриття, то можете припиняти читання і зайнятися чимось іншим. Я не розкрию вам неосяжних таємниць і навіть не розкажу хоча б те, що вже давно відомо. І не виняток те, що після прочитання у вас з’явиться ще більше питань, ніж було до цього.

Що я встигла зрозуміти? Наприклад, дещо про страх. Слово з п’яти букв, за яким ховається безвість. Знали б ви, які речі змушують мене боятись, не вірили б, що ця людина ще може думати про щось інше. А справді страшно стає тоді, коли момент підходить занадто близько. Чи боялись ви чогось, коли ніщо не змушувало про це навіть подумати. Нас лякають безглузді речі. І все це тому, що їх не було з чим порівняти. Кожен з нас у свій час жалівся на долю. Мабуть, ви ніколи не зустрічали того, хто вказав або сам став для вас прикладом гіршого життя. Чи почали б ви жалітись на батьків, якби подруга не розказувала вам неосяжні історії із особистого життя її сім’я? Чи скаржились би ви, що у вас раптово зламалось авто, якби інший намагався в той час отямитись після автомобільної аварії? Коли ви натрапляєте на низку неприємностей, згадайте того, кому зараз набагато гірше, ніж вам, усміхніться і йдіть із цією посмішкою своїм шляхом, не зупиняйтесь, щомиті все більше і більше переконуючись, що все ще попереду.

І знову повернемось до теми смерті. Як я її собі уявляю? Чесно кажучи, щойно вперше задала собі це питання. Біле світло, поштовх, останній подих… Все це лишень частина всіх можливих уявлень.

Для чого я почала цю тему? Я просто задумалась: а що якби…

А що, якби ми просто жили, не замислюючись ні над чим, що чекає в глибокому майбутньому? Це питання не риторичне, але я не буду давати прямої відповіді – я цю відповідь втілю у життя, чого і вам бажаю. Спробуйте відповісти на моє питання своїм власним прикладом – а що як вам вдасться?

Мелодія життя

Як би хто-небудь не старався, нікому не вдасться забути те, що зародилось всередині цієї людини.

Я не став винятком. Але ж чи справді цього хотів? Я задаюся цим питанням вже достатньо довгий час і ще жодного разу не зміг знайти правильну відповідь.

Моїм життям з самого дитинства була музика – ця невід’ємна мелодія існування. Вона крокувала зі мною роками і утішала у жахливі миті, була моєю музою і другом. Вона була моїм всім. І почуття, яке виникає глибоко всередині, коли торкаєшся клавіш і розумієш, що кожен звук створений тобою, згодом стає найбільшою втіхою.

Я жив заради цього почуття. Поспішав зі школи, щоб встигнути провести побільше часу біля улюбленого інструменту. Якнайдовше затримувався у музичній школі, не покидаючи посмішку. Просив викладачку порадувати мене своєю грою на фортепіано, яка у її виконанні здавалась божественною. Я мріяв досягти її рівня. Проте ця вчителька вийшла на пенсію ще до мого закінчення закладу, і мій ідол зник із сяючого шляху.

Не знаю, чи варто вкотре повторювати, але я був закоханий у музику і досі є. Щастям для мене була тільки вона. Світ кружляв під її супроводом. Все жило під її мелодію.

Я вступив до консерваторії після закінчення школи, вкотре довівши самому собі, що можу.

Музика мене познайомила із майбутньою дружиною. Тоді я закохався вдруге. Та то був інший вид любові. До обох відчував щось неземне, але зрівнювати їх було неможливо.

Пізніше на світ з’явилась третя любов – моя донька. Я не тямив себе від щастя. У кого ж доля могла скластися краще?

Та все змінилось однієї короткої миті. Я потрапив у аварію. І цей день став фатальним. Ні, все обійшлося не настільки трагічно збоку звичайної людини. Як виявилось, в результаті інциденту я пошкодив обидві руки. Кілька місяців ледве рухав пальцями, а пізніше, коли незгоди почали зникати, на горизонті з’явилась надія.

Після такої значної перерви я сів біля інструменту і спробував зіграти щось зовсім просте. Я бачив, як пальці торкаються клавіш і в результаті виникає певний звук, та він вже не був таким, як раніше. В той момент моя мрія померла. Щось всередині вмерло, погасла іскра, що запалилась ще в глибокому дитинстві…

Та це не вбило інше – ту любов. Як-не-як безсмертне не вмирає.

Я маю три радості у житті: нестримне кохання, щастя бачити очі й чути сміх рідної дитини і музика – це слово саме за себе може розказати більш, ніж достатньо…

Зануритись у забуття

Коли вода несе тебе течією, а сонце обпікає всі частини тіла, що залишились на поверхні, не розумієш, який вибір тобі зробити.

Я вже не чула криків людей здалека, не розрізняла чітко кольорів, навіть не відчувала ні болю, ні будь-яких інших відчуттів. І коли вже зрозуміла, що свій вибір за мене зробила доля, плавно почала опускатися вниз. Здавалось, ніби хтось взяв мене у свої обійми, наділяючи теплом і ласкою. Саме тому не хотіла розплющувати очей, боялась помилитись у власних домислах.

Досі не знаю, скільки часу занурювалася під воду, але точно пам’ятаю момент, коли все це припинилось. Я не була при тямі, але й свідомість також не втратила. Просто лежала на дні, відчуваючи, як мене покидають все більше і більше сил. Деякі частини тіла починали німіти, я вже навіть не могла поворушити пальцями рук чи ніг. Тільки захотілось востаннє поглянути на планету, на якій знаходилась до цього. Довелось поборотись перед тим, як всесвіт дозволив мені розплющити очі. Я побачила світло. В якусь мить здалось, що ось він, цей кінець, але ні, це всього лиш те, що кілька хвилин (або секунд) до цього було моїм ворогом, те, що і зараз переманювало на свою сторону, але я не піддавалася.

Світу я так і не побачила. Навкруги була пустота, абсолютно нічого. Для чого ж всі зусилля? Зрештою, як і все у цьому житті.

Не було приводу, щоб чинити опір. Я навіть дивувалась, чому досі залишаюсь при тямі, хоч з хвилини на хвилину все б закінчилось.

Повіки самі повільно опустились і навкруги все потемніло, навіть мій ворог не зумів пробратися крізь цю безодню, хоч рано чи пізно він все одно мав би появитись. Тепер я не відчувала тіла, але здавалось, ніби пливу. Важко було розпізнати що-небудь, як би не старалась. І хоч тепер це звучить безглуздо, в той момент я починала боротись, щоб зрозуміти де знаходжусь, щоб розплющити очі і, зрештою, збагнути, що саме мене несе (я була цілком впевнена, що це не вода). Але мої намагання вже віднедавна стали неврахованими. Врешті-решт я здалась, просто безсоромно здалась…

Як я й казала, світло все-таки появилось. І на велике диво я була йому рада. Ні, ворогом вже його не називала. А це сяйво у свою чергу ставало все більшим і більшим, а потім все раптово зникло.

Забудь…

Сказати, що це було щось нове, — не сказати нічого. Але й мовчати було неможливо. Це нагадувало щось середнє між розлюченням і здивуванням. Та конкретно в той момент думки були зовсім інші.

 

Я тримала в руках конверт, на якому нічого не було написано, і боялась зазирнути всередину. Що там на мене чекало? Цього я якраз знати не хотіла. Хотілося б думати, що це дивний збіг обставин, але кожен момент, кожна попередня хвилина говорили про зовсім протилежне.

 

Страх. Ось як можна описати цю ситуацію цілком. Він охоплював як зсередини, так і ззовні.

 

Я насмілилась розкрити конверт і прочитати перше слово: «Забудь…» І в цей момент прийшло щось інше. Вже не той вищезгаданий страх, а щось надзвичайно вражаюче. Не знаючи навіть, якими будуть наступні слова, я вже відмовлялася від кожного з них.

 

Глибокий подих, зміцнення духу – і наступної миті вже знову тримала перед заплющеними очима аркуш паперу. Залишився лишень один крок до невідомої пропасні, а в мене зникали останні надії на те, що хоч одне з написаних слів буде втішним.

 

Вірите чи ні, а мені вдалось перебороти себе і розплющити очі.

 

«Забудь про все, що казав раніше. Ті слова не варті жодного з тих, яких тримав у своєму серці, боячись його відкрити. І тільки тепер знаю, що вже надто пізно відчиняти ці двері.

 

Перш, ніж сказати головне, хочу розповісти про казку, у якій побував за цей довгий час розмови з тобою.

 

Мені так часто хотілось полетіти кудись дуже високо, щоб земля здавалась крихітною, а я був для неї недосяжним. Щоб всі проблеми і незгоди були для мене лишень словами. Я так заздрив птахам, бо в них були крила. Як би хотілось мати  такі ж. І неважливо, скільки часу тривала б моя подорож: може, день, а може, цілу вічність, але я віддав би все, щоб у неї потрапити.

 

Проте була лишень одна річ, якої хотів більше, ніж потрапити у далечінь, — це полетіти туди разом з тобою. Дивне бажання, знаю. Але мої мрії були такими схожими на реальність, що годі було й думати, що вона коли-небудь закінчиться.

 

Я знав, що мені не обов’язково мати крила. Ти ж янгол, безстрашний світлий янгол з крилами такої величини, що не тільки нас двох піднімуть, але цього було понад достатньо.

 

Я розказую це тобі не для того, щоб ти схаменулась і подала  мені руку допомоги, прийнявши у свій світ. Ні. Цього було б навіть забагато. Я просто хочу, щоб ти знала, який я насправді. Хоча це зовсім не важливо.

 

Так от, що я так сильно хотів тобі сказати: про мої почуття ти вже давно здогадувалась, тому говорити про них було б вже навіть не цікаво. Я чекатиму тебе. Завжди! Прийди, і ми разом полетимо у вирій наших мрій. Ти і я… Скажи це вголос, і зрозумієш, які це чарівні два слова. А ще краще – «ми».

Янголу»

Діалог

— Я ніколи не бував тут раніше.

— Я також.

— Чому ж ми тут?

Тиша…

— Ти не хочеш зі мною говорити?

— Ч-ш-ш-ш…

— Ясно.

— Я хочу насолоджуватись.

— Справді. Краса.

Я похитала головою.

— Що зможе змусити тебе відволіктись бодай на мить і поглянути у мої очі?

— Ти зможеш.

— Обнадіює.

Я посміхнулась.

— Ти змогла б колись мене забути?

— Мабуть ні.

— Мабуть?

Що ж я маю казати. Слова — це біль. Зараз я їх скажу, а завтра буду розплачуватись за них.

— Я – змогла б.

— Це не дуже тішить.

— Навчись радіти тому, що є.

— А ти мене любиш?

— А яка тобі відповідь більше подобається?

— Не смішно!

— Я не жартую.

— Якби ж жартувала…

— Чого в мені недостатньо, замало, нема? Чим я неправильний?

— До чого всі ці питання?

— Ти мені на жодне не дала відповіді.

— Це страх.

— Який страх? Я ніколи не зроблю тобі боляче!

— Не зарікайся.

— Це вже не смішно!

Ти пішов. Я залишилась у місці, яке стало моєю порожнечею. З тобою воно було ідеальним, а зараз – потворне.

Краса, якою насолоджувалась – ти.

Я змогла б забути тебе колись, серце – ні.

Всім ти правильний, просто ідеальний.

Я знаю, що не зробиш боляче, але іноді таке трапляється, коли ніхто й  не підозрює.

І так, так! Люблю, дуже люблю!

Ось відповіді на твої запитання. Чому ж ти не дочекався, щоб їх почути?

Наступного дня ти не телефонував.

Я зробила це першою.

— Алло.

Почувши твій голос, стало легше. Але вимовити бодай слово було так важко!

— Знову мовчиш.

— Я не хотіла, щоб ти йшов.

— По тобі не сказав би.

— Я боялась.

— Кого?

— Себе.

— Не така вже ти й страшна.

— Хотілось би вірити.

— Ти ще й сумніваєшся! Дивна.

— Якби не була такою – не пішов би.

— Я пішов не через це. Ти чудово знаєш.

— Знаю. Але все одно. Ти казав, що ніколи не зробиш мені боляче. І зробив через декілька хвилин.

— Не роби мене винним.

— Я знаю, хто винний.

— І себе також.

— Намагаюсь.

— В чому ж моя помилка?

— Немає жодних помилок.

— Чому ж тобі зі мною не так добре?

— Краще, ніж з тобою, ні з ким.

— Чому ж тоді ти ніколи про це не кажеш.

— Це написано у моїх очах.

— Я не вмію читати по очах.

— Вмієш.

— Що іще вмію, про що й не здогадувався?

— Про це ще дізнаєшся.

— Чому я не можу на тебе ображатись?

— Не знаю.

— Знаєш.

— Ані трішки.

— Бо люблю.

— І я.

— Тобі так важко сказати ці слова.

— Це не прості слова. Та й простих слів не буває.

— Чому вони для тебе так багато означають?

— Вони можуть бути будь-чим: подарунком, втіхою, щастям, болем, образою, зрадою…

— А ти роби їх тільки позитивними.

— Важливо не тільки те, про що вони розповідають, а й те, у що перейдуть згодом.

— Це вже від тебе залежить.

— Якби ж то…

— Знову загадки.

— Це не загадка.

— А що ж? Нехай. Не хочу знати.

— Тобі байдуже?

— Звісно ні. Просто не дано зрозуміти.

— Не сміши.

— А мені вдалось тебе розсмішити? Вічно сумну.

— Я не завжди сумна.

— Ти – моя.

— Це була відповідь на моє заперечення?

— Тебе така не влаштовує?

— Та ні, вона ідеальна.

— Чудово.

— Тепер я забула, про що ми розмовляли.

— І нехай. Так навіть краще.

— Дурна пам’ять!

— Якщо твоя, то ні в якому разі.

— Це твоя думка.

— І ти знаєш, що вона незмінна.

— А мої думки завжди змінюються.

— Це нормально.

— Не для тебе.

— І для мене також. Я стабільний тільки стосовно тебе.

— А коли мене не стане?

— Не кажи так!

— Коли мене не стане у твоєму житті?

— Це переосмислення також мене не радує.

— А все ж?

— Я й думати не хочу.

— А якщо я зроблю тобі боляче?

— Ти майже не змінила попереднього питання.

— Що ти будеш робити?

— То вже буду не я.

— Облиш! Ти завжди залишатимешся собою.

— Я був іншим до зустрічі з тобою.

— Я бачила фото.

— Ти розумієш, про що я.

— Розумію.

— Навіщо ж кажеш?

— Не знаю.

— А як ти собі уявляєш життя без мене?

— Я не уявляю.

Я знала, що він посміхався. Однак моя відповідь була брехнею. Навіть за попередній вечір вже сотні разів обдумала подальше життя без нього. Нестерпно навіть згадувати про ті думки.

— Про що думаєш? – знову він.

— Ні про що.

— Кажи правду!

— Про тебе.

— Це щоб підбадьорити?

— Я тільки про тебе й думаю.

— Я щасливий. Не часто можна таке почути від тебе.

— Поки я ще не припинила говорити, знай: я тільки цим і займаюсь – думаю про тебе.

— Буду знати.

— Будеш.

— Яким був ідеал твого хлопця до нашої зустрічі?

— Чому ти раптово про це запитав?

— Цікаво.

— А все ж?

— Просто цікаво.

— Такий, як ти.

— Кажи правду.

— Це правда.

— Ти мене не знала.

— Я мала гарну уяву.

— Еге ж.

— Я уявляла всяких. Не було конкретного образу. Кожен був по-своєму прекрасний. Та все це було зайвим.

— Чому?

— Головний ідеал для дівчини – той, хто її любить.

— Тоді це я.

— Скромненький.

— Вже який є.

— У хлопців мабуть по-іншому.

— Чому так думаєш? Ти, без сумніву, — мій ідеал дівчини. От тільки не впевнений, чи сильно ти мене любиш.

— Вирішив мене образити?

— Звісно ж ні. Просто ти рідко виражаєш свої емоції. Знаю-знаю! Боїшся слів. Але коли є тільки я і ти, можна й сказати.

— Ти ж і так знаєш.

— Почути це ще раз ніколи не є зайвим.

— Я дуже боюсь тебе втратити.

— Не хвилюйся, я не змушував тебе це казати.

— Я сама захотіла.

— Тоді це найкращі слова, які я чув за останні десять хвилин. Хоч всі вони з твоїх вуст – прекрасні.

— Чому ти настільки ідеальний.

— Наскільки я зрозумів, тому що люблю.

— Не тільки. Просто ти такий. Був ним завжди.

— Ну тоді ти глибоко помиляєшся. От дочекаєшся, коли будемо жити разом. Тоді будеш знати все про мою «ідеальність».

— Звучить прекрасно.

— Не в моїй голові… Ні! Звісно ж я не про те, що ми живемо разом. А про…

— Я зрозуміла.

— Ти завжди розумієш.

— Не завжди.

— Ти – моя розумничка.

— З цих слів правильне тільки «моя».

— Ну, знаю, що переконати тебе майже неможливо, тому відсторонюсь від коментарів.

— Гаразд. Я вже мушу бігти.

— Куди?

— Я щойно прокинулась. Точніше перед тим, як зателефонувала тобі.

— Я ще не встиг насолодитись твоїм голосом.

— У тебе ще буде час.

— Надіюсь.

— Тоді до зустрічі.

— Це буде сьогодні.

— Звісно. На нашому місці.

— В той ж час.

— Чекатиму.

— І я.

— Цілую.

— Чекаю не дочекаюсь, коли ти робитимеш це насправді.

— Що?

— Цілуватимеш.

— Не довго залишилось.

— Надіюсь.

— Люблю.

— Бувай.

— Ти сьогодні рано.

— Я вдома хвилини рахував до зустрічі. Чому ми вибрали такий пізній час?

— Не знаю. Я ледь встигла зібратись.

— Ага. Це ж ти його вибирала.

— Ніхто не вибирав.

— Гаразд. Я так і не вибачився.

— За що?

— За те, що залишив вчора одну в тому місці.

— Ти ж знаєш, що я його люблю.

— Більше, ніж мене?

— Не сміши!

— Гаразд, не буду.

— Надіюсь.

— Я тебе люблю.

— Я тебе теж.

— Ти ніколи не кажеш цього першою.

— Я не встигаю. Ти завжди мене випереджаєш.

— Так, у всьому винний я.

— І тільки.

— Ну тоді забираю свої слова назад.

— Я тебе люблю.

— І вдруге їх забираю.

— Вдруге не обов’язково.

— Люблю.

— Дуже.

— Ти вже навіть мене доповнюєш.

— Ні, я кажу за себе.

— Ну тоді ми один одного доповнюємо.

— Нічого незвичного.

Щоб знов побачити тебе

Попробуй зберегти мовчання,

Попробуй зберегти слова.

Вони жили в моїх бажаннях,

Вони й живуть у моїх снах.

Ти йдеш стежиною уламків

І там стоїш немов броня,

Але всередині лиш замки,

Руйнує їх любов твоя.

Такі вони: слова, бажання,

Такі вони: вогонь, вода,

Таке ось це розчарування,

Така є я тепер одна.

Такий він був тоді зі мною,

В уламки все перетворив,

Хотіла бути я собою.

Він зник і вже не приходив.

Я бачила там світло поруч.

Палав вогонь, палала я,

Але не грів. Дивлюсь ліворуч:

Немає вже тих: ти і я.

Немає «ми», немає нас,

Немає вітру і тепла,

Бо погубив давно нас час,

Й перевертається земля.

І я не та, тебе нема,

І ті слова вже не слова.

І вже бажання не бажання,

А ти – моє розчарування.

І я лечу у далечінь,

Щоб врятувати хоч би щось

Лечу подалі від тих мрій,

Лечу до тебе. Хоч би хтось

Сказав же тихо: «Зупинись!

Немає більше там його!

Й винити зовсім припини

Себе. Не знаєш усього.

Це вже лиш сон, не та реальність,

Якою всі люди живуть,

А потім буде нова радість,

А сни у мрії перейдуть.

Я не забуду, ні, ніколи,

Я не забуду ті слова,

Я не забуду ті пригоди

І те, на що мене спіткав.

Я не забуду гордість, заздрість,

Я не забуду кожен день,

Що був з тобою, але завтра

Це буде знов уже не те.

Не буде горя, смутку, жалю,

Не буде сліз на цих щоках,

Що так же довго нас спіткали,

Сьогодні – я, а завтра – страх.

Лиш в снах приходити ти будеш,

Лиш там побачу я тебе.

Нехай ти теж усе забудеш,

Нехай поверну я себе.

Нехай мовчання нас покине,

Нехай не буде тишини.

Не наша була то провина.

Не було «ти і я», а «ми».

Не було смутку і прощання,

Не було сліз, не було драм,

Не було нот розчарування,

Хоч потім залишився шрам.

Ось бачу мрію за горами,

І я досягну її вмить,

Мабуть вона не буде нами,

Та моє полум’я горить.

І буде інший хтось зі мною,

І цілуватиме вуста.

І я скажу йому: «З тобою,

З тобою була й буду я».

Можливо я скажу : «люблю»,

Можливо вголос, може й крикну,

Та в пам’яті не загублю

Те, до чого вже не привикну.

Я відпустила – це потреба

І вже пробачила себе

Колись я стрибну вище неба,

Щоб знов побачити тебе.

Слова

Бокал вина, цигар ка в пальцях

і незакінчений ковток.

Думки про те, що прийде завтра,

А там надалі новий крок.

Прощання, зустрічі, розлука –

Це все спричинене людьми.

Ти починаєш нову думку

Й надієшся, що це не ми.

Ти не очікуєш медалі,

Бо знаєш про невдалий крок.

І ти біжиш, біжиш подалі

І лиш чекаєш на дзвінок.

Хоч есемеску, хоч листа,

Хоч кілька слів у подарунок.

Ти знаєш те, що я не та,

Вже не така, якою була.

У відповідь лиш кілька слів,

Кілька безмежних поцілунків,

Ти знав все те, чого хотів,

А я спіткалась на помилку.

Ось крапка, прочерк, інший крок.

Це старт чи фініш? Хто ж це знає.

Закрити рота на замок.

Та не прощення нас спіткає.

Пройде ще час… Ось він стоїть

І дивиться у мої очі!

Та я прийду, коли він спить,

Бо бачити мене не хоче.

Всього одна, одна єдина

Та помилка мого життя,

Що перекреслила хвилини,

Що полетіли в забуття.

Хоча ніколи не забуду

Той дощ, тривкі вуста, вогонь.

І не важливо те, що було.

Тут поруч він ще досі той.

Він той, кого я не забуду.

І хоч закінчився той час,

Із ним я залишатись буду

Нехай вогонь уже погас.

Слова є ті: завжди й ніколи,

Які сказала я тоді.

І відбереться в нього мова,

Та ті слова уже не ті.

То не була любов нещасна,

То лиш був крик чужих сердець.

Та зрозуміла вже не вчасно,

Що це ще зовсім не кінець.

Пройшли роки і я не плачу,

Бо він давно уже не той.

І вже ніколи не пробачить

Ту зраду, хоч усе пройшло.

Він розвернеться й усміхнеться,

А я моргну, як знак, йому,

Та це вже те, що не вернеться.

Я тої ночі не засну.

Він здалека мене побачить,

Хоч з іншою ось там стоїть.

Нехай ніколи не пробачить,

Та серце моє ще не спить.

Так гірко б’ється, калатає,

Коли лиш думка є одна:

Про нього. Як же він не знає,

Що я вже випита до дна,

Що я також ночей не спала,

Що жила там у самоті,

І лиш про ту надію дбала,

Що тут зі мною будеш ти.

Та є слова, їх не забуду.

І породило їх ім’я.

І я в слова ті вірить буду,

Що означають: ти і я.

Слова, яких не бачать очі,

Й перевертається земля.

А я повірити ще хочу,

Що ними знову стану я.

Слова ті, ось вони зі мною,

Із відчаю вже не згублю.

Слова, які живуть тобою.

Слова ті: я тебе люблю.