— Я ніколи не бував тут раніше.
— Я також.
— Чому ж ми тут?
Тиша…
— Ти не хочеш зі мною говорити?
— Ч-ш-ш-ш…
— Ясно.
— Я хочу насолоджуватись.
— Справді. Краса.
Я похитала головою.
— Що зможе змусити тебе відволіктись бодай на мить і поглянути у мої очі?
— Ти зможеш.
— Обнадіює.
Я посміхнулась.
— Ти змогла б колись мене забути?
— Мабуть ні.
— Мабуть?
Що ж я маю казати. Слова — це біль. Зараз я їх скажу, а завтра буду розплачуватись за них.
— Я – змогла б.
— Це не дуже тішить.
— Навчись радіти тому, що є.
— А ти мене любиш?
— А яка тобі відповідь більше подобається?
— Не смішно!
— Я не жартую.
— Якби ж жартувала…
— Чого в мені недостатньо, замало, нема? Чим я неправильний?
— До чого всі ці питання?
— Ти мені на жодне не дала відповіді.
— Це страх.
— Який страх? Я ніколи не зроблю тобі боляче!
— Не зарікайся.
— Це вже не смішно!
Ти пішов. Я залишилась у місці, яке стало моєю порожнечею. З тобою воно було ідеальним, а зараз – потворне.
Краса, якою насолоджувалась – ти.
Я змогла б забути тебе колись, серце – ні.
Всім ти правильний, просто ідеальний.
Я знаю, що не зробиш боляче, але іноді таке трапляється, коли ніхто й не підозрює.
І так, так! Люблю, дуже люблю!
Ось відповіді на твої запитання. Чому ж ти не дочекався, щоб їх почути?
Наступного дня ти не телефонував.
Я зробила це першою.
— Алло.
Почувши твій голос, стало легше. Але вимовити бодай слово було так важко!
— Знову мовчиш.
— Я не хотіла, щоб ти йшов.
— По тобі не сказав би.
— Я боялась.
— Кого?
— Себе.
— Не така вже ти й страшна.
— Хотілось би вірити.
— Ти ще й сумніваєшся! Дивна.
— Якби не була такою – не пішов би.
— Я пішов не через це. Ти чудово знаєш.
— Знаю. Але все одно. Ти казав, що ніколи не зробиш мені боляче. І зробив через декілька хвилин.
— Не роби мене винним.
— Я знаю, хто винний.
— І себе також.
— Намагаюсь.
— В чому ж моя помилка?
— Немає жодних помилок.
— Чому ж тобі зі мною не так добре?
— Краще, ніж з тобою, ні з ким.
— Чому ж тоді ти ніколи про це не кажеш.
— Це написано у моїх очах.
— Я не вмію читати по очах.
— Вмієш.
— Що іще вмію, про що й не здогадувався?
— Про це ще дізнаєшся.
— Чому я не можу на тебе ображатись?
— Не знаю.
— Знаєш.
— Ані трішки.
— Бо люблю.
— І я.
— Тобі так важко сказати ці слова.
— Це не прості слова. Та й простих слів не буває.
— Чому вони для тебе так багато означають?
— Вони можуть бути будь-чим: подарунком, втіхою, щастям, болем, образою, зрадою…
— А ти роби їх тільки позитивними.
— Важливо не тільки те, про що вони розповідають, а й те, у що перейдуть згодом.
— Це вже від тебе залежить.
— Якби ж то…
— Знову загадки.
— Це не загадка.
— А що ж? Нехай. Не хочу знати.
— Тобі байдуже?
— Звісно ні. Просто не дано зрозуміти.
— Не сміши.
— А мені вдалось тебе розсмішити? Вічно сумну.
— Я не завжди сумна.
— Ти – моя.
— Це була відповідь на моє заперечення?
— Тебе така не влаштовує?
— Та ні, вона ідеальна.
— Чудово.
— Тепер я забула, про що ми розмовляли.
— І нехай. Так навіть краще.
— Дурна пам’ять!
— Якщо твоя, то ні в якому разі.
— Це твоя думка.
— І ти знаєш, що вона незмінна.
— А мої думки завжди змінюються.
— Це нормально.
— Не для тебе.
— І для мене також. Я стабільний тільки стосовно тебе.
— А коли мене не стане?
— Не кажи так!
— Коли мене не стане у твоєму житті?
— Це переосмислення також мене не радує.
— А все ж?
— Я й думати не хочу.
— А якщо я зроблю тобі боляче?
— Ти майже не змінила попереднього питання.
— Що ти будеш робити?
— То вже буду не я.
— Облиш! Ти завжди залишатимешся собою.
— Я був іншим до зустрічі з тобою.
— Я бачила фото.
— Ти розумієш, про що я.
— Розумію.
— Навіщо ж кажеш?
— Не знаю.
— А як ти собі уявляєш життя без мене?
— Я не уявляю.
Я знала, що він посміхався. Однак моя відповідь була брехнею. Навіть за попередній вечір вже сотні разів обдумала подальше життя без нього. Нестерпно навіть згадувати про ті думки.
— Про що думаєш? – знову він.
— Ні про що.
— Кажи правду!
— Про тебе.
— Це щоб підбадьорити?
— Я тільки про тебе й думаю.
— Я щасливий. Не часто можна таке почути від тебе.
— Поки я ще не припинила говорити, знай: я тільки цим і займаюсь – думаю про тебе.
— Буду знати.
— Будеш.
— Яким був ідеал твого хлопця до нашої зустрічі?
— Чому ти раптово про це запитав?
— Цікаво.
— А все ж?
— Просто цікаво.
— Такий, як ти.
— Кажи правду.
— Це правда.
— Ти мене не знала.
— Я мала гарну уяву.
— Еге ж.
— Я уявляла всяких. Не було конкретного образу. Кожен був по-своєму прекрасний. Та все це було зайвим.
— Чому?
— Головний ідеал для дівчини – той, хто її любить.
— Тоді це я.
— Скромненький.
— Вже який є.
— У хлопців мабуть по-іншому.
— Чому так думаєш? Ти, без сумніву, — мій ідеал дівчини. От тільки не впевнений, чи сильно ти мене любиш.
— Вирішив мене образити?
— Звісно ж ні. Просто ти рідко виражаєш свої емоції. Знаю-знаю! Боїшся слів. Але коли є тільки я і ти, можна й сказати.
— Ти ж і так знаєш.
— Почути це ще раз ніколи не є зайвим.
— Я дуже боюсь тебе втратити.
— Не хвилюйся, я не змушував тебе це казати.
— Я сама захотіла.
— Тоді це найкращі слова, які я чув за останні десять хвилин. Хоч всі вони з твоїх вуст – прекрасні.
— Чому ти настільки ідеальний.
— Наскільки я зрозумів, тому що люблю.
— Не тільки. Просто ти такий. Був ним завжди.
— Ну тоді ти глибоко помиляєшся. От дочекаєшся, коли будемо жити разом. Тоді будеш знати все про мою «ідеальність».
— Звучить прекрасно.
— Не в моїй голові… Ні! Звісно ж я не про те, що ми живемо разом. А про…
— Я зрозуміла.
— Ти завжди розумієш.
— Не завжди.
— Ти – моя розумничка.
— З цих слів правильне тільки «моя».
— Ну, знаю, що переконати тебе майже неможливо, тому відсторонюсь від коментарів.
— Гаразд. Я вже мушу бігти.
— Куди?
— Я щойно прокинулась. Точніше перед тим, як зателефонувала тобі.
— Я ще не встиг насолодитись твоїм голосом.
— У тебе ще буде час.
— Надіюсь.
— Тоді до зустрічі.
— Це буде сьогодні.
— Звісно. На нашому місці.
— В той ж час.
— Чекатиму.
— І я.
— Цілую.
— Чекаю не дочекаюсь, коли ти робитимеш це насправді.
— Що?
— Цілуватимеш.
— Не довго залишилось.
— Надіюсь.
— Люблю.
— Бувай.
— Ти сьогодні рано.
— Я вдома хвилини рахував до зустрічі. Чому ми вибрали такий пізній час?
— Не знаю. Я ледь встигла зібратись.
— Ага. Це ж ти його вибирала.
— Ніхто не вибирав.
— Гаразд. Я так і не вибачився.
— За що?
— За те, що залишив вчора одну в тому місці.
— Ти ж знаєш, що я його люблю.
— Більше, ніж мене?
— Не сміши!
— Гаразд, не буду.
— Надіюсь.
— Я тебе люблю.
— Я тебе теж.
— Ти ніколи не кажеш цього першою.
— Я не встигаю. Ти завжди мене випереджаєш.
— Так, у всьому винний я.
— І тільки.
— Ну тоді забираю свої слова назад.
— Я тебе люблю.
— І вдруге їх забираю.
— Вдруге не обов’язково.
— Люблю.
— Дуже.
— Ти вже навіть мене доповнюєш.
— Ні, я кажу за себе.
— Ну тоді ми один одного доповнюємо.
— Нічого незвичного.